Нещодавно 80-річний ювілей відсвяткував житель Вороньків Бобровицького району Валентин Хуторний. Авторитетна і шанована в селі людина. Вчитель з великої літери, який 50 років життя присвятив школі й учням.
Валентин Хуторний із колегою Анатолієм Бойком
Дитинство. Служба в армії
Народився Валентин Хуторний 6 лютого 1936 року в селі Степові Хутори Носівського району. Дітей у сім’ї було четверо. Двоє померли в ранньому віці. Залишився Валентин та менша сестра Катерина. Під час Другої світової війни родина поселилася у Вороньках. Саме звідси був родом глава сімейства, який помер дуже рано.
1944 року хлопець пішов у перший клас. У школі навчалося до 700 учнів. Не тільки із Вороньків, а ще й із сусідніх сіл. Багато школярів-переростків, котрі два-три роки навчання змушені були пропустити через німецьку окупацію. Після закінчення десятирічки на прохання директора школи випускник допомагав шкільному столяру.
До лав армії Валентина Хуторного призвали у 1955 році. Служив у Калінінграді в артилерійських військах. Був старшим обчислювальником дивізіону. Піклуючись про забезпечення школи педагогічними кадрами, директор Леонід Рябуха писав листи солдату-односельцю та умовляв повертатися в село, де на його підтримку чекала мати. Відслуживши три роки, Валентин повертається у Вороньки. До матері.
Все найкраще - від матусі
Ростила і ставила дітей на ноги Дарія Степанівна сама. Овдовівши у 25 років, заміж більше не виходила. Працювала в колгоспі. За трудодні. Тяжко. За літо від поту розлазилася полотняна сорочка.
І де тільки жінка брала сили на все? Мабуть, допомагала материнська любов. З дитинства доля випробувала Дарію на міцність. Рано залишилася сиротою. Виховувала її бабуся, а в неї була сестра-монашка. Тож від них дівчина почула багато притч, які вже опісля оповідала своїм дітям. Проста сільська жінка, але від природи дуже мудра. Гарно співала. З почуттям гумору.
Сину і доньці прививала любов до рідної неньки України, до праці, книг. Часто повторювала: «Хороше чути далеко, а погане ще далі». Дуже вболівала, щоб діточки ніколи не осоромили її перед людьми. Росли порядними та жили чесно. Діти добре засвоїли материнські уроки.
Так сталося, що син і донька обрали один фах. Педагогічний. Дочка Катерина Іванівна навчала учнів української мови і літератури. Спершу в Червонопартизанській школі Носівського району, а потім 33 роки -в одній зі столичних.
Вчитель зі стажем у півстоліття
Педагогічний стаж Валентина Івановича, який у підсумку склав півстоліття (загальний - 55), бере свій початок у далекому 1959 році, коли директор школи Леонід Рябуха запросив його працювати лаборантом кабінету хімії і вчителем образотворчого мистецтва. У березні того ж року його направляють на двомісячні курси. Після їх закінчення став викладати, крім образотворчого мистецтва, ще й трудове навчання (столярну та слюсарну справу). З 1970 по 1975 рік навчається на заочному відділенні Чернігівського педагогічного інституту за спеціальністю «загальнотехнічні дисципліни і креслення».
За розкладом уроки були не кожного дня. Та не тільки у будні, а й у вихідні пропадав Валентин Хуторний на роботі. Мати, жартуючи, казала сину: «Валик, якщо школа навіть згорить, то ти ще впродовж семи днів ходитимеш на попелище».
Для відповідального, працьовитого, безвідмовного вчителя робота завжди знаходилася. Завідував шкільною майстернею, яка була серед кращих у районі. Налічувала 20 столярних робочих місць і 20 слюсарних. То якийсь інструмент йому потрібно відремонтувати, то меблі поламалися, та мало що ще... Проблем у школі вистачало. Виконував поточний ремонт будівлі навчального закладу, брав участь у спорудженні нової шкільної їдальні та підсобних приміщень.
Тримали для шкільних потреб свиней, кролів. Із транспорту - коні. Під час літніх канікул для них заготовляли сіно. І тут Валентин Іванович у перших рядах. За потреби виконував зварювальні роботи. Здається, не було такого завдання, з яким би він не впорався чи від виконання якого відмовився. Виготовляв топорища, граблі та сапи. І для школи, і для односельців. Усе це робив безкоштовно. Виручав колег, коли потрібно було відремонтувати взуття. Попередньо зробивши креслення, виточував на станку набійки. До речі, на якість ремонту ніхто ніколи не скаржився. Одне слово - майстер.
За успіхи на педагогічній ниві вчитель удостоєний звання «Відмінник народної освіти СРСР» та «Відмінник освіти УРСР». На заслужений відпочинок Валентин Хуторний вийшов у 75 років.
Із вдячністю згадують учні
Складно перелічити, скільки школярів пройшли школу майстерності Валентина Івановича. Крім столярної і слюсарної, викладав ще й автосправу. Вже дорослі чоловіки принагідно завжди добрим словом згадували і згадують свого вчителя Валентина Хуторного.
- Вдячний Валентину Івановичу за все те, чому навчив мене. Вдома всі ремонтні роботи виконую сам, спеціалістів не запрошую, - казав на зустрічі випускників Яків Турчин. Медаліст. Працював генеральним конструктором на столичному заводі «Маяк».
Поділяє його думку і випускник Володимир Шутий, який дослужився до полковника міліції. У своєму виступі з вдячністю згадував цікаві уроки наставника, який навчав не лише забивати цвяхи, а й був прикладом доброти та порядності.
Обдарування
Природа щедро наділила Валентина Хуторного. Мав хист до малювання, тож усе художнє оформлення школи було покладено на нього. Разом з іншими ентузіастами створював Вороньківський краєзнавчий музей: виготовляв стенди, полички, оформлював експозицію. І не тільки Вороньківський, а ще й Бобровицький.
Замолоду Валентин Іванович був активним учасником художньої самодіяльності. Співав у шкільному хорі. Крім того, грав у самодіяльному театрі. Ставили п’єси «Ніч перед Різдвом», «За двома зайцями».
Золоте весілля святкували у 2010 році
З майбутньою дружиною Валентин Хуторний познайомився в сільському клубі у 1959 році. Надія Кузьмівна за направленням приїхала працювати до Вороньківської школи. За фахом - учитель фізики й астрономії. Як і у виборі професії, так і в одруженні Валентина Івановича зіграв вирішальну роль директор школи Леонід Рябуха, який турбувався, аби молодий педагог не втік із села. 2 січня 1960 року просто у школі молодят «розписали».
Подружжя Хуторних виростило трьох дітей. Старша, Людмила, пішла з життя занадто рано... Друга донька - Світлана - випускниця Прилуцького педучилища, живе у Броварах. Син Іван закінчив Київський технікум міського електротранспорту (нині коледж міського господарства), живе у столиці. Щасливий дідусь має п’ятеро внуків. Росте на втіху прадіду і п’ятирічний Назар.
80-річний ювілей Валентин Хуторний зустрічав, на превеликий жаль, уже без дружини. Надії Кузьмівни не стало у серпні 2014 року... За плечима довге життя. Поважний вік дає про себе знати. Дошкуляють хвороби. Та відчуття захищеності й щастя дає велика родина. Продовжувачі роду Хуторних.
Многії літа Вам, Валентине Івановичу! І низький уклін за Вашу багаторічну працю на педагогічному поприщі, за добрі справи, які впродовж життя робили для людей.
Людмила Хвоя, м. Бобровиця, тижневик «Деснянка» №11 (591)
|
